- За освітою ти музикант, але багато років присвятив гончарству. Як все починалось? Тому що, певно, не можна прокинутись в один день і вирішити: «Я хочу робити глечики».

Тоді в мене не було ні бажання, ні поняття про цю справу, і я навіть не знав про існування в природі гончарного кола. Все сталося в один день і абсолютно випадково. Хоча, на моє тверде переконання, випадковостей просто немає, адже все трапляється саме тоді, коли треба і так як треба. 

Я прямував із філармонії, після розмови з директором про звільнення, адже роботи не було. Заглянув у бар і зустрів знайомих, а один із них запропонував піти у майстерню і показати, чим він там займається. Я погодився. Ми прийшли, а у нього – гончарний круг. Він тоді сам тільки починав. Запропонував спробувати. А всім цікаво! От я сів і вийшов в мене стакан. «Бути тобі гончарем», – сказав знайомий. Ми посміялися, та й усе. Але я пришов і на другий, і на третій день. Потім підключився ще один друг. І ми стали троє в Луцьку, хто займався гончарством. Було це більш ніж двадцять років тому, у 1991.

Потім нам захотілось знань, але не академічних. Бо в Україні то не є освіта, то зовсім інше: система в системі, сама для себе. Є одиниці викладачів і одиниці студентів, але до системи освіти це немає жодного відношення. Люди зараз отримують диплом заради диплому. 

Нам захотілося від когось щось почерпнути і ми вирушили в осередок гончарства на Волині, в Рокиту. Але запізнилися на три дні, тому що той, до кого ми їхали, помер, тож ні з чим повернулися. Вже пізніше вдалося познайомитися з гончарами з діда-прадіда.

- Де ти береш матеріал для виробів, адже не будь-яка глина придатна для того, аби з неї робити керамічний посуд?

Там само, в Рокиті. Точніше там було гончарське село, а глина у сусідньому, в Дубечному. Там під час Радянського Союзу функціонував завод, що виготовляв дренажну трубку. Тоді були епохи: то підкорення цілини, то ще якоїсь зарази. І одна з них – осушування боліт для того, щоб земель сільськогосподарського призначення стало більше. А робили це дренажною трубкою. Тепер вона нікому не потрібна. 

Тому кар’єр залишився, а там дуже класна глина для гончарства, до того ж вона близько. Я вже перепробував тьму різних глин: литовську з магазину, зроблену по всіх параметрах науки – хороша, зі Львова куплена – не така. Наша – найкраща. Вона в природі саме така, як треба.

- Зараз багато хто намагається дотримуватись екологічно чистого харчування. Кажуть, що глиняний посуд теж дуже хороший для здоров’я, адже не містить хімічних домішок та сполук. Це так? 

В давні часи все було екологічно чистим, тому що цивілізація не знала хімічних сполук і як досягти «пластмасового бутерброду». І посуд теж виготовлявся з природних матеріалів: глини та вогню. Тобто технологія збережена зі стародавніх часів. І я пропагуватиму її, тому що вона екологічно чиста і в мене совість перед Богом, перед родом чиста, що я не роблю поганого ні людям, ні природі. Глина – це органіка. Ми з тобою за сто мільйонів років теж нею станемо. Нас поховають, пройде багато років, хтось розкопає і буде нас з тобою брати на горщики, якщо їх на той час ще ліпитимуть. 

До того ж, у такому посуді довше зберігаються продукти. В нас було на ярмарку, що забули на кілька днів про шашлики, потім витягли з глечика, а вони нормальні.

- Тобто в глину не додаються навіть барвники?

Традиційна волинська кераміка не фарбується і в неї нічого не додається. Тому що, для прикладу, народна поливана кераміка – це вже досягнення цивілізації. Є відомості про те, що наші предки таким посудом користувались лише для зберігання, а не приготування їжі. 

Я до полив не лізу, тому що колись бачив чоловіка-експериментатора, який тим займався, він був мого віку, а виглядав, як старий дід. Не треба цим всім дихати, там є вся таблиця Менделєєва.

- А як тоді досягається чорний колір виробу?

Це робиться дуже просто. Треба провести обпалення глини без доступу кисню. Відповідно немає окислювального процесу. Якщо кисень зникає – вогню немає, але процес горіння є, тобто дрова горять без полум’я. 

Відповідно у глині є залізо, яке проступає і виріб стає чорним. Це природна реакція. Глини, у яких мало заліза, не чорняться. 

- Багато говорять про малюнки а візерунки на посуді. До того ж вони додають гарного вигляду філіжанці чи горщику. Які ти використовуєш техніки й чим саме наносиш орнамент?

Колись гончар крутив посуд і не мав часу робити малюнки. Чому? Тому що це був просто посуд і його вимагалося виготовити багато. Все, що ми бачимо по музеях, ялиночки усілякі, затерті камінцем, – це все робили діти та дружина гончаря. Етнографи зараз говорять, що вони там якийсь сакральний зміст вкладали, але це окрема розмова і, найімовірніше, це неправда. Просто лощення камінцем – це ще й процес зміцнення виробу, черепок стає міцнішим, тому це і робили. Але це – моя особиста думка. 

Візерунки були найпростіші, адже малювали те, що бачили довкола. Волинський варіант – гілочка від сосни. Також брали шнурок і робили тиснення.

Зараз змінилась ситуація. Глиняний посуд не є посудом щоденного вжитку. Це скоріш ексклюзив і для тих «божевільних», хто хоче вдома мати щось чисте, природне, а не каструлю невідомого сплаву. 

Тому я маю право робити щось інакше, ніж раніше. Мій друг давно почав створювати візерунок «вишивку», мені дуже сподобався і я теж почав цим займатись. Щоправда, малюю зовсім інші візерунки. 

До того ж я вважаю, що «здирати» з когось не можна, бо «доздираєшся» до того, що станеш копією когось, тільки гіршою. Я ще по музиці це знаю. Буває, музикант все життя грав то того, то того, а ти його слухаєш і розумієш: немає у ньому його.

Зараз я живу трошки не в тому часі, що предки, тому я можу не просто взяти патичка і ним щось намалювати, а обтерти його наждачною, надати форму хрестика, чи зірочку. До того ж я не роблю посуд тисячами, а тому маю час, щоб над ним посидіти і зробити гарний візерунок. Двох однакових узорів я не роблю.

- Під час одного з джазових фестивалів ти з «Luchesk Band» зробив неймовірний номер, який зачарував всю публіку. Під час пісні ти покинув сцену і зліпив глечика, а потім повернувся і дограв композицію. Як прийшла така ідея? І взагалі, як поєднується музика та гончарство?

Це одне й те саме. Нюанс тільки в чому, коли говорити робота це чи мистецтво. У музиці є такі самі «рабатяги», які не мають нічого спільного з мистецтвом. Та й у глині ти теж можеш бути «попсою», а можеш роком і джазом.

Ідея поставити пісню з глечиком – єдина у світі. Ми тоді почали готуватись до фестивалю з Олегом Баковським (Президент Луцького джазового клубу, – ВІП). З’явився проект «Luchesk Band». І тут прийшла ідея, що було б гарно пісню Сергія Шишкіна «Глина» виконати, а в той час і глечика скрутити. Ми зробили репетицію, потім аранжування пісні і так вийшов номер. 

- Дуже часто на різних фестивалях та ярмарках проводять майстер-класи й пропонують щось зробити своїми руками. Чи складно навчити когось мистецтву гончарства?

Я постійно вчусь сам. Якщо я їду на пленер, то і відпочивати, і чогось навчитись на фестивалі так само. Завжди можна для себе щось почерпнути. А в нас люди приходять, хочуть одразу горщика зліпити. Такого не буває. Круг треба калатати мінімум тиждень, щоб він крутився. Відповідно, майстер-класи – це «панти». Я їх дуже не люблю. В центрі міста сідає людина і зразу «зашпандьорила» собі вазочку. Іде і радіє: «Я скрутила». Та де ти скрутила? Гончар твоїми пальцями, те саме, що патичками, скрутив тобі. 

- А у тебе було багато учнів?

Учнів через мене пройшло тьма, але справжніми їх назвати не можна. Деякі навіть переросли мене, але пішли, хто куди. Гончарів серед них немає. Причин – багато: тут ти сам собі майстер, сам собі директор, прибиральниця і сам за все відповідаєш. Тут все в твоїх руках. Мені, наприклад, багато допомогла література з ведення власного бізнесу.

А зараз зазвичай учень закінчується тоді, коли має сам вчитись заробляти. Бо ти маєш сам накопати глину, замісити, накрутити виробів і потім ще й продати. Це непросто. Є в Україні єдиний центр, де гончарі ходять на роботу, а всі решта – самі собі господарі. 

Освіта – це коли є майстер. Сідай біля нього і вчися. Хоча є й складнощі: як навчити відчувати товщину стінки виробу? Ніяк. Це як грати на гітарі, ти можеш відчувати гриф, а дивитись у небо. Просто потрібно багато років займатись цією справою. 

Я вважаю, що навчити можна навіть ведмедя, тільки кігті пообрізати. І це моє тверде переконання, аби учень мав бажання, бо тоді матиме терпіння, натхнення і так далі. Гончарство нічим не відрізняється від іншої справи, просто це треба робити щодня, щоб удосконалюватись. 

Зараз в мене є учениця. Вона знайшла мене через інтернет. Їй дуже подобається і вона хотіла б тому присвятити життя. Вже півроку вона походить і крутить здорово. Я їй довіряю робити чашки, турки, невеликі глечики. 

- Існує стереотип, що гончарство – це чоловіча професія, та й на тих самих фестивалях за кругом зазвичай особи сильної статі. Ти вважаєш, що і жінка може бути успішною у цьому ремеслі?

Згоден, що для того, щоб крутити баняки літрів по 10, треба мати фізичну силу. Звичайно, для жінки це може бути складно. Але зараз немає потреби в таких великих штуках, максимум 5-6 літрів, а це для жінки нормально. Тим більше, коли війна була, гончарі погинули, а посуд був потрібний. То їхні жінки гончарили і самі все робили. Тобто захочеш – будеш. 

І є ж жінки, які шпали кладуть, то чого може бути жінка, яка горщики крутить? Єдине, що не можна, – це манікюр. Я одразу кажу, що треба обрізати нігті, а тільки тоді сідати за круг.

- Нещодавно ти побував на цікавих заходах, в тому числі й за кордоном, де отримав престижну нагороду. Розкажи про поїздки і що цікавого там відбувалось.

Я їздив у Європу, тобто Польщу, на Ягелонський ярмарок. Він чимось схожий на наші Сорочинці. Там є чому повчитися. Наприклад, в нас – мох і болото на одному дійтві: від коробки сірників ти переходиш до глечиків, а потім можеш купити трактор і літак. В Ягелоні виокремили чітко тільки майстрів традиційний народних промислів. Цього року там було представлено понад 250 митців. 

Коли я зв’язувався з організаторами, то мене попередили, що буде конкурс. Я це люблю, бо азартна людина. Спочатку я подумав зробити те, чого ніколи не роблю – показуху. А потім подумав: «Нашо я це буду робити: як є, так є». Я вкинув горщики, які є, і поїхав у Польщу.

Потім в один із днів ярмарку до нас підійшла комісія й одразу обрали один із моїх виробів, який і зайняв перше місце. Але що сподобалось, там не було ніякого пафосу, як у нас, в «совдепії». Ніхто мене не викликав на сцену, не вручав диплому, ніяка влада непотрібних три слова не казала. А в нас: в селі якийсь «полуфестивальчик», а вже на сцену виходить делегація…

Хоча у нас люди більше цінують традиції. Наприклад, на ярмарку я був один у вишиванці, а на людей глянув – вигляд, як тільки з секунд-хенду вийшли. Українці за багато років привчили себе, що у свято треба вдягнутись у вишиванку, та і пасує вона до всього. І тоді відчуття свята є, а у Польщі – не так.

І дівчата в нас тисячу разів гарніші.. 

Спілкувалась та спостерігала за дивовижним народженням глечика Анна ЄКИМЕНКО