Про перешкоди на шляху до прийняття рішень 
Я летів зі своєю нареченою на медовий місяць до Ізраїлю літаком авіакомпанії “El AL”. 
Політ був тривалим. Я перевірив кишеньку перед своїм сидінням у пошуках якого-небудь чтива. Знайшов пазл. Він являв собою чотири різні геометричні фігури, які разом зображали літак, що летить. 
Завдання було скласти пазл так, щоб утворився прямокутник. 
Легко, правда? 
Аж ніяк. Я старався і старався, але не міг цього зробити. Я вже став почуватися ніяково, тому що наречена спостерігала за моїми зусиллями — і я міг тільки уявити, як вона думає “за якого ж ідіота я виходжу заміж!”. 
Шкодуючи мене, вона запропонувала свою допомогу. Вгадаєте, що відбулося? Їй теж не вдалося вирішити пазл. 
Через прохід сидів професор юридичного факультету Стенфордського університету. Він почав робити деякі цинічні коментарі про рівень інтелекту викладачів з Каліфорнійського університету. (На той час я був там професором). Але він теж спробував і не зміг скласти пазл. 
Тепер я відчував повне право на обурення, тож покликав стюардесу і поскаржився: “Що це за садизм практикує авіакомпанія “EL AL”, принижуючи пасажирів і даючи їм загадки, що не мають вирішень?”. 
Вона зніяковіла і сказала: “Я не знаю, в чому ваша проблема. Діти вирішують цей пазл менш ніж за хвилину!”
Я зрозумів. Ключове слово було “діти”. 
Я перевернув шматочки пазла догори ногами так, щоб не бачити зображення літака і — як і слід було чекати — я склав його за лічені секунди. 
Я знову перевернув пазл і зробив наступний висновок. Скласти прямокутник можна, якщо зображений літак буде летіти догори ногами, тобто кабіною до землі.
Причина, чому ми всі, розумні професори, не могли вирішити пазл, полягала в тому, що ми арпіорі вирішили, як повинен летіти літак. Ми вирішили, яким має бути розв'язання, і намагалися підігнати нашу задачу під нього. 
Це стало великим уроком для мене. 
До будь-якої проблеми потрібно підходити з абсолютно порожньою головою. Не робіть жодних припущень. Нехай проблема “говорить до вас”. Будьте сліпими, як я, коли перевертав пазл догори ногами. 
 
Проблема, якщо підійти до неї абсолютно неупереджено, насправді сама представить себе вам. Вона проясниться сама собою. Просто будьте відкритими. 
Якщо у подружжя є проблеми в шлюбі, запитайте дітей, що відбувається. Дивно, але їхня відповідь потрапить в яблучко. Одним реченням вони скажуть чітко і по суті. 
Чому ж діти бачать все набагато краще, ніж ми, дорослі? Особливо освічені дорослі? Тому що під час пошуку проблеми ми уже маємо рішення. Ми знаємо, якою повинна бути проблема — у нас є шаблони та назви для проблем. Ми знаємо, яким має бути рішення, і підлаштовуємо факти під той шаблон, який уже склався у нас в голові. 
У методології дослідження це називається розробкою гіпотези. 
Не займайтесь цим. 
Підходьте до задачі свіжими. Порожніми. Незайманими. Умисне неосвіченими. Без страху зізнатися: “Я не знаю”. 
Кілька років тому я консультував великий банк у Мексиці, президент якого був дуже шанованою людиною, хоча не мав вищої освіти. Його віце-президент сказав мені: “Ми можемо мислити, коли нам не заважає освіта”. 
Думаю, Іван Ілліч був правий. У нас надлишок освіти... 
З цього досвіду консультаційної практики я виніс урок: навчився закривати як свій рот, так і свій розум. Просто слухати і дивитися на проблему так, ніби я вперше у житті чую про щось подібне. Нехай проблема “говорить” до мене. Це означає, що потрібно просто “слухати”, і нехай “точки на карті” починають поєднуватись, створюючи цілу картину. І не потрібно підганяти під проблему різні асоціації. 
Я знаю, це звучить надто заплутано. Отже, дозвольте мені використати іншу аналогію. 
Я був в Ізраїлі на щорічному зібранні президента Переса. Там проходила виставка нових технологій, які розробляє Ізраїль.
І на ній була представлена компанія, яка має програмне забезпечення для аналізу моделей. Припустимо, у вас є автотранспортна компанія і часто доводиться займатись ремонтом. Програмне забезпечення буде підказувати вам проблему. 
“А, ясно. Це програмне забезпечення для інтелектуального аналізу даних”, — сказав я. 
“Ні”, — сказав мені президент. “В інтелектуальному аналізі даних у вас є алгоритм, який ви і використовуєте для цього аналізу даних. Ви розробляєте алгоритм на основі того, що, на вашу думку, є проблемою”. 
“А наше програмне забезпечення розробляє алгоритм, аналізуючи дані, які й дають нам цей алгоритм”. 
Так, сер. Нехай інформація сама “промовляє” до вас. Переконайтеся, що ви не починаєте з гіпотези. Починаючи з гіпотези — це те саме, що я робив з тим пазлом. Я припустив, що літак повинен летіти прямо. І що ви думаєте? Той літак був інакшим. А моє припущення щодо того, як все має бути і як я хочу, щоб все було, заблокувало мою здатність бачити, як воно є. 
І для того, щоб вирішити якусь проблему, ви повинні в першу чергу дізнатися, що вона собою являє. А для того, щоб це вияснити, потрібно відкинути те, що вона нібито повинна собою являти, і якою ви би хотіли її бачити. 

Пропонуємо Вашій увазі статтю провідного світового спеціаліста з менеджменту - Іцхака Адізеса:

Я летів зі своєю нареченою на медовий місяць до Ізраїлю літаком авіакомпанії “El AL”. 

Політ був тривалим. Я перевірив кишеньку перед своїм сидінням у пошуках якого-небудь чтива. Знайшов пазл. Він являв собою чотири різні геометричні фігури, які разом зображали літак, що летить

Завдання було скласти пазл так, щоб утворився прямокутник

Легко, правда? 

Аж ніяк. Я старався і старався, але не міг цього зробити. Я вже став почуватися ніяково, тому що наречена спостерігала за моїми зусиллями — і я міг тільки уявити, як вона думає “за якого ж ідіота я виходжу заміж!”. 

Шкодуючи мене, вона запропонувала свою допомогу. Вгадаєте, що відбулося? Їй теж не вдалося вирішити пазл. 

Через прохід сидів професор юридичного факультету Стенфордського університету. Він почав робити деякі цинічні коментарі про рівень інтелекту викладачів з Каліфорнійського університету. (На той час я був там професором). Але він теж спробував і не зміг скласти пазл

Тепер я відчував повне право на обурення, тож покликав стюардесу і поскаржився: “Що це за садизм практикує авіакомпанія “EL AL”, принижуючи пасажирів і даючи їм загадки, що не мають вирішень?”. 

Вона зніяковіла і сказала: “Я не знаю, в чому ваша проблема. Діти вирішують цей пазл менш ніж за хвилину!”

Я зрозумів. Ключове слово було “діти”. 

Я перевернув шматочки пазла догори ногами так, щоб не бачити зображення літака і — як і слід було чекати — я склав його за лічені секунди

Я знову перевернув пазл і зробив наступний висновок. Скласти прямокутник можна, якщо зображений літак буде летіти догори ногами, тобто кабіною до землі.

Причина, чому ми всі, розумні професори, не могли вирішити пазл, полягала в тому, що ми апріорі вирішили, як повинен летіти літак. Ми вирішили, яким має бути розв'язання, і намагалися підігнати нашу задачу під нього. 

Це стало великим уроком для мене. 

До будь-якої проблеми потрібно підходити з абсолютно порожньою головою. Не робіть жодних припущень. Нехай проблема “говорить до вас”. Будьте сліпими, як я, коли перевертав пазл догори ногами.

Проблема, якщо підійти до неї абсолютно неупереджено, насправді сама представить себе вам. Вона проясниться сама собою. Просто будьте відкритими

Якщо у подружжя є проблеми в шлюбі, запитайте дітей, що відбувається. Дивно, але їхня відповідь потрапить в яблучко. Одним реченням вони скажуть чітко і по суті. 

Чому ж діти бачать все набагато краще, ніж ми, дорослі? Особливо освічені дорослі? Тому що під час пошуку проблеми ми уже маємо рішення. Ми знаємо, якою повинна бути проблема — у нас є шаблони та назви для проблем. Ми знаємо, яким має бути рішення, і підлаштовуємо факти під той шаблон, який уже склався у нас в голові. 

У методології дослідження це називається розробкою гіпотези

Не займайтесь цим. 

Підходьте до задачі свіжими. Порожніми. Незайманими. Умисне неосвіченими. Без страху зізнатися: “Я не знаю”. 

Кілька років тому я консультував великий банк у Мексиці, президент якого був дуже шанованою людиною, хоча не мав вищої освіти. Його віце-президент сказав мені: “Ми можемо мислити, коли нам не заважає освіта”. 

Думаю, Іван Ілліч був правий. У нас надлишок освіти... 

З цього досвіду консультаційної практики я виніс урок: навчився закривати як свій рот, так і свій розум. Просто слухати і дивитися на проблему так, ніби я вперше у житті чую про щось подібне. Нехай проблема “говорить” до мене. Це означає, що потрібно просто “слухати”, і нехай “точки на карті” починають поєднуватись, створюючи цілу картину. І не потрібно підганяти під проблему різні асоціації. 

Я знаю, це звучить надто заплутано. Отже, дозвольте мені використати іншу аналогію. 

Я був в Ізраїлі на щорічному зібранні президента Переса. Там проходила виставка нових технологій, які розробляє Ізраїль.

І на ній була представлена компанія, яка має програмне забезпечення для аналізу моделей. Припустимо, у вас є автотранспортна компанія і часто доводиться займатись ремонтом. Програмне забезпечення буде підказувати вам проблему. 

“А, ясно. Це програмне забезпечення для інтелектуального аналізу даних”, — сказав я. 

“Ні”, — сказав мені президент. “В інтелектуальному аналізі даних у вас є алгоритм, який ви і використовуєте для цього аналізу даних. Ви розробляєте алгоритм на основі того, що, на вашу думку, є проблемою”. 

“А наше програмне забезпечення розробляє алгоритм, аналізуючи дані, які й дають нам цей алгоритм”. 

Так, сер. Нехай інформація сама “промовляє” до вас. Переконайтеся, що ви не починаєте з гіпотези. Починати з гіпотези — це те саме, що я робив з тим пазлом. Я припустив, що літак повинен летіти прямо. І що ви думаєте? Той літак був інакшим. А моє припущення щодо того, як все має бути і як я хочу, щоб все було, заблокувало мою здатність бачити, як воно є

І для того, щоб вирішити якусь проблему, ви повинні в першу чергу дізнатися, що вона собою являє. А для того, щоб це вияснити, потрібно відкинути те, що вона нібито повинна собою являти, і якою ви би хотіли її бачити

Іцхак Адізес

Джерело: Adizes.com

Переклад - портал УкрБізнес

Читайте також статті цього автора: “Вирішення проблем: де саме ми можемо помилитися?”“Свідоме управління”, або як ми приймаємо і не приймаємо рішення”